Одкровення від старшини «Айдара»
(19.11.2014)
Правда Саші Царенка небезпечна, як оголений високовольтний дріт під ногами. Можливо, вона і не завжди правда, а щось інше між правдою і бажанням справедливості. Але він має на неї право. Заслужив.
Пройшов весь Майдан. Із більш як 12 майданівців, що три години горіли на сьомому поверсі під обстрілом снайперів в Будинку профспілок, у живих залишився він і ще один хлопець зі Львова. Обпечений, обгорілий, він тоді зумів втекти з реанімації, щоб не потрапити в катівню. В батальйоні «Айдар» воював з перших тижнів його формування. Ходив в атаки з автоматом, був снайпером, кулеметником, командував підрозділами, піднявся до начальника караулу «Айдара» і нарешті став старшиною батальйону – третьою особою в підрозділі. Отримав три контузії і одне неймовірно важке поранення – куля, випущена з російського танка, пробила йому щоку, розтрощила щелепу і зупинилася в глотці. Таке буває раз на мільйони поранень. Якби не досвідчений військовий лікар «Айдара» Олександр Бєлоконь, товариш Саші ще з Майдану, він би стік кров’ю там, на полі бою в Новосвєтловці, що під Луганськом.
Хірурги Харківського військового госпіталю склали йому щелепу із шматочків кісток. Але не всю. Те, чого не вистачає, доведеться заміняти протезами через три місяці, коли інше, те, що залишилося в роті, хоч якось зростеться. Вперше в житті він харчується виключно рідкою або дрібненько перемеленою на блендері їжею. Однак з «Айдара» не відрахований. До закінчення реставрації, як він жартома каже — «хліборізки», у відпустці у зв’язку з пораненням.
Днями отримав посвідчення інваліда війни. Другої групи. І на папері йому виділили 80 тисяч гривень від уряду, які ніяк не може отримати. Виділили після того, як звернувся з письмовим запитом до міністра оборони Полторака про те, чому бійцям «Айдара» не виплачують зарплатню з вересня по листопад. Виплатили. І йому, й іншим воїнам. Ще й лист прислали, що затримка була з виплатою коштів з вини командування батальйону… За словами Саші, якби вчасно виплатили бійцям «Айдара» гроші, то вони б таки допомогли утримати важливий 32-й пост під містом Щастя. Але в ті пікові дні грошей багато з них не мали навіть на дорогу з дому після відпусток… Зате на вибори у командира грошей вистачало.
Саша отримав за кожен місяць своєї бойової служби на посаді старшини по 7,2 тисячі гривень, це майже удвічі більше від того, що отримує, приміром, командир батальйону Нацгвардії. Проте, за словами Саші, далеко не всі в «Айдарі» так фінансово забезпечені, як він. Багато бійців і досі не стоять на обліку у військовій частині, якою є батальйон, а значить, не отримують зарплату. Саша підозрює, що за них її отримує воєнна корупція. Він невиправний правозахисник. Навіть на війні. І захищає не лише себе, а й бійців «Айдара» і дотепер.
Зараз у Могилеві-Подільському ніхто не знає, як, з якого розрахунку йому виплачувати призначену пенсію. Бо він перший такий поважний інвалід тут. Начальство міської ради, яке ламало його як підприємця, правозахисника дуже довго, ще перед Майданом і в час протистоянь в Києві, позбавивши його торговельних місць, зараз не знає, як бути з ним, проходить мимо і у вічі глянути не може. Сашу це веселить…
А ще він відверто недолюблює командира «Айдара» Сергія Петровича Мельничука. Говорить про нього таке, що навіть я не наважуюся це опублікувати, (розслабтеся, юристи комбата-депутата…).
У своїй тісній квартирі в Могилеві-Подільському виклав переді мною велику купу кольорових фото своїх бойових побратимів. Довго розказував про них всілякі захоплюючі, переважно веселі, історії, а під кінець сказав, що майже всі ті розумні життєрадісні хлопці загинули в боях за Україну. І винуватив у тому здебільшого керівника підрозділу. Я двічі був в «Айдарі», але почути думку С.П. Мельничука про Сашу так і не зміг, не вдалося зустрітися там з ним. Третій раз намагався поговорити по телефону, але й тоді розмова не вийшла… Отож не знаю, що комбат думає про старшину. Але я робив все, щоб дізнатися і його правду… про Царенка.
Та не лише про комбата старшина «Айдара» має свою окрему думку.
– Сашо, зараз ім’я Надії Савченко стало фактором у тому числі міжнародної політики. Коли ти її вперше побачив, що думаєш про неї?
– Я вже воював в «Айдарі» з місяць, коли вона до нас приїхала. Була заступником командира взводу в розвідроті. Тоді ми базувалися в Половинкиному, приблизно за 70 кілометрів від міста Щастя, яке зараз утримує «Айдар». Вона своєю поведінкою підкреслювала деяку зверхність над іншими добровольцями. Особливо з числа бувалих вояків, офіцерів, котрі були набагато старшими за неї. Серед них були мої земляки, з Могилева, на прізвисько Сірко – старший лейтенант і Лялік — підполковник, Царство їм небесне. Я їх завжди пам’ятатиму…
– Хто її запросив у батальйон?
– «Айдар» зараз – військова частина В 0624 української армії, а формувався він як добровольчий батальйон. Дев’яносто відсотків – майданівці, з 18-ої сотні. Сотня наша з Майдану перейшла в батальйон, і Савченко в тому числі. В цьому не було нічого дивного.
– А чому саме вона стала заступником командира взводу, а не інші?
– Оскільки вона була старшим лейтенантом авіації, мала досвід, була в гарячих точках, зокрема, в Іраку, тому, виходячи з цього, її і призначили.
– До свого полону в «Айдарі» вона скільки прослужила?
– До Металіста, після того, як ми взяли Щастя.
– З нею брали Щастя?
– Здається, вона з нами брала участь в штурмі міста, але я точно не пам’ятаю. Нас тоді було трохи більше 50 чоловік, командував нами Батя – Валентин Лихоліт, начальник штабу батальйону. В тому бою лише трьох наших поранили. Ось якими невеликими силами було очищено Щастя. Тоді героїчний вчинок здійснили мої земляки — мінери Лялік (справжнє ім’я Сергій Коврига) і Сірко (Ігор Римар), вони перерізали провід від вибухівки і не дали сепаратистам підірвати міст. А її заслуг в тому бою не пам’ятаю. Не дуже мені сподобалося, як вона ставилася до воїнів. Наприклад, коли, не знаючи бійця, віддавала накази йому, хоч то був боєць не з її підрозділу і значно старший за військовим званням. У нас кадри були і набагато освіченіші, ніж старший лейтенант Савченко. Але вона на себе взяла, вважаю, відповідальність і командувала такими, як сама, старшими лейтенантами і навіть підполковниками. В той час я про це не думав. Вірив їй, бо вона воювала в гарячих точках, мала досвід.
– А тепер про той бій, коли вона потрапила в полон.
– Я був від неї на відстані 300 метрів. Ми їхали машинами ГАЗонами-шістдесят шостими, у батальйоні їх називають шашариками. Було нас близько двадцяти в одній такій машині, коли брали Металіст. У нас тоді, по суті, не було ніякої розвідки. Зупинилися за десять кілометрів від блокпоста. І тоді комбат послав в розвідку Надію Савченко, позивний Пуля. Я сидів у кабіні машини і чекав на команду рухатися далі. Коли вона пересіла на БТР, то чомусь поїхала ним у… гольф-клуб… То була територія сепаратистів, але іноді наші люди з «Айдара» там бували… Командиру батальйону все було відомо…
– Уточни – вона мала наказ розвідати гольф-клуб чи блокпост?
– Її комбат послав, щоб вона зробила розвідку і доповіла, які сили противника перед нами.
– То, може, вона подумала, що саме в гольф-клубі вони окопалися?
– У цьому я дуже сумніваюся…
– Чому тебе дивує, що вона пішла в гольф-клуб?
– Пишуть, що вона робила розвідку боєм. Але ж то була не розвідка боєм! Тупо просто туди приїхала. Чому це вона приїхала саме туди?.. І потрапила в тому гольф-клубі в засаду…
– А можна було їй туди не їхати?
– Звичайно! Можна було перевірити територію Металіста, наприклад, того ж блокпосту.
– Давай говорити не оціночними судженнями, а фактами. Тоді був білий день?
– Так, звичайно. Сонце яскраве світило.
– То чому ж вона так вляпалася? Ви стояли від гольф-клубу за скільки кілометрів на той час?
– Були в зеленці (лісопосадці), неподалік від блокпоста. Вона потрапила в засаду і викликала на себе підкріплення…
– То в чому тут її вина?.. У засаду кожен може потрапити, і щоб відбитися, потрібна допомога.
– Я б собі не дозволив, коли б потрапив у засаду, викликати в такій безвихідній ситуації підкріплення. У нас люди підривали себе, як-от Олег Михайлов (позивний Сепаратист) з Волині, коли потрапляли в засідки. До речі, коли його хоронили, справжні сепаратисти, вражені його мужністю, подзвонили його сину і сказали, що він може гордитися своїм батьком. А вона… Думаю, що у нас нерідко надто героїзують тих, хто здався в полон. Тоді у того армійського підкріплення, яке кинулося на виручку Савченко, сепаратисти забрали два БТРи, один танк і поклали 17 десантників, а ще кількох айдарівців взяли в полон! Ось які результати її тодішньої «розвідки».
– Вона відбивалася?
– Ні. Якщо здалася в полон, то як могла відбиватися? Вона не стріляла.
– Отож підсумуємо. З нею в полон потрапило скільки айдарівців?
– Четверо. З Луцька з нею були хлопці. Я їх в обличчя добре знаю.
– Як діяв командир батальйону, дізнавшись, що вона в полоні?
– Нам був наказ взяти блокпост, який вона мала розвідати. Ми його взяли без її розвідки. А вона вже була в полоні. Потім пішов дощ. Холодний дуже. Всі промокли до нитки. Але командир батальйону наказав намети і сухий одяг вивантажити за кілька кілометрів від нас. Тоді загинуло чотири наших айдарівці. Один із них – Сергій Рябуха з Черніговської області і Камаз (псевдо, справжнє ім’я Андрій Колесник з Волині), який вистояв весь Майдан. А тих десантників, які полягли тоді поблизу Металіста… Я їх і досі бачу. Один був навіть з іконочкою. Інший був перев’язаний джгутом, з 80-ої бригади. Не можу забути, як їх звалювали в купу, закидали на КрАЗ однією плащ-палаткою. І наших чотирьох чоловіків-айдарівців теж. Всі в болоті були. Оце я не можу забути. Мені не зрозуміло і досі, чому так зневажають наших вбитих. А загиблих 200 сепаратистів забрали їхні люди в краватках і акуратно вивезли. Можливо, Надія Савченко зараз героїня, виходячи з того, як себе поводить у російськім полоні. Але тоді, в тому бою, вона героїнею не була.
– Що ти міг би сказати про зданий нашими 32-й пост?
– Вони разом з ним віддали близько 20 кілометрів території. Цим все сказано…
– Якби айдарівці стояли на тому посту, вони б його здали?
– Ні.
– Сашко, ті, хто буде читати те, що ти сказав про Надію Савченко, можливо, в чомусь тебе будуть засуджувати. Ти ж ідеш, образно кажучи, проти вітру…
– А мені немає сенсу загравати перед ким би там не було. Не менше півсотні людей, айдарівців, яких я дуже добре знав, з якими пліч-о-пліч воював, які загинули за Україну, а ще кілька десятків важко поранені, як і я, вважаю, дають мені право говорити правду. Кажу те, в чому переконаний.
– А ваш командир Мельниченко є героєм?
– Я його ніколи героєм не вважав і вважати не буду. Тому що, коли йшли бої, він мав бути із своїми бійцями, а не піаритися на виборах. Навіщо йому було їхати в Закарпаття, коли ворог вже впритул підійшов до Луганської ТЕЦ у Щасті?
– В Інтернеті можна зустріти розповіді про мародерство айдарівців. Було таке насправді?
– Так. Це ганебно…
– Чого тебе навчила війна?
– Найперше — не помилятися в людях. Цінувати справжніх людей і далеко на відстані бачити негідників.
– Нещодавно російський і донецький Інтернет були переповнені смакуванням повідомлення про те, що російський снайпер вбив британську терористку Саманту Льютвейт, яка воювала в «Айдарі»…
– Це чиста брехня. Ніякої снайперки Саманти у нас ніколи не було. Ворог не перший раз розпускає світом про наш батальйон подібні фейки. Брехня про нас — це один із засобів його боротьби з нами. У нас ніхто вже й не дивується подібним провокаціям. (Днями «Комсомольская правда» в матеріалі «Британская террористка жива и здорова» написала, зокрема, таке: «Журналисты отыскали якобы убитую ранее на востоке Украины Саманту Льютвэйт в Сомали, где у нее дом, муж и двое детей…»
– І наостанку. Здамо чи не здамо?..
– Наш український дух, патріотизм незламні. Думаю, що може так бути, що перед тим, як взяти Донецьк і Луганськ, може бути ще третій Майдан. Цьому і раді наші вороги. Тому що влада насичена корупцією, яка не зупиняється. І народ не може з цим вжитися.
– Тебе надихають минулі вибори?
– Дуже надихають. Особливо на 16 виборчому окрузі…
– Як ти прокоментуєш те, що проти колишнього вашого нардепа Оксани Калетник порушено кримінальну справу за сепаратизм?
– Ну-у… Від суми, тюрми і смерті ніколи не зарікайся…